Генеральне консульство України в Чикаго

, Київ 04:56

Стаття Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна «Українська дипломатія на перехресті епох» («Дзеркало тижня»)

18 грудня 2017, 21:49

До 100-річчя дипломатичної служби України

З-поміж усіх визначень дипломатії (жартівливих і серйозних) мені найбільше до вподоби слова англійця Ернеста Сатоу, який вважав, що дипломатія — це насамперед інтелект і почуття такту, поставлені на службу державним інтересам. А також думка ще одного англійця — Гарольда Ніколсона, який серед чеснот дипломата на чільне місце ставив правдивість. 

І той, і інший написали у першій половині XX століття монографії, базові для розуміння основ дипломатії. І той, і інший доводили своїми працями, що справжня дипломатична професія має мало спільного зі стереотипами навколо неї. Всі дотепні сентенції про дипломата як "людину, що тричі подумає перед тим, як нічого не скаже…" або про "людину, послану за кордон, аби брехати в інтересах держави…" — це скоріше жарти, матеріал для застільних тостів, проте з реальністю дипломатичного буття вони мають досить мало спільного. 

Врешті, кому цікавий той, хто нічого не каже? Або хто слухатиме професійного брехуна? 

Дипломатія і правда

Відносини між дипломатією і правдою — це вічна тема, глибину якої усвідомлюють далеко не всі. 

Свою несподівану тезу про правдивість як базову вимогу до дипломата Ніколсон пояснює в такому ключі: дипломатичний фах — це насамперед діалог, який базується на довірі між керівниками держав і дипломатами, а також між самими дипломатами різних країн. І якщо твої стосунки з правдою апріорі напружені або ж ти апріорі погодився бути інструментом неправди — то і твій діалог буде напруженим. А значить — раніше чи пізніше довіра зникне, як правило, раніше, ніж пізніше. Ти можеш успішно збрехати і раз, і два, і десять — але момент, коли тебе бачать як рупор пропаганди і особливо коли ти сам перестаєш розрізняти правду і неправду — це момент, коли ти перестаєш бути дипломатом у повноцінному сенсі цього слова (політиків та й усіх інших це теж стосується, тільки дещо по-іншому). 

Нині, в добу соцмереж, до двох "ніколсонівських" складових дипломатичного діалогу можна додати і третю: діалог між дипломатами і громадськістю. Але й тут базові вимоги лишаються аналогічними: компетентність, довіра, відданість принципам і обов'язково патріотизм, без якого все інше втрачає сенс. 

Отож, попри поширені стереотипи, насправді триматися за правду — це альфа і омега дипломатичної професії. Мінімально — перед самим собою. Оптимально — всередині країни й зовні. 

Цього не розуміли ті українські політики, які впродовж років незалежності часто застосовували дипломатію для вирішення поточних політичних проблем. Усі ці внутрішньополітичні скандали, за які доводилося "віддуватися" дипломатам, усе це екстрене відмивання (подекуди невідмивної) політичної репутації — наші політики надто часто не розуміли, що дипломатія так не працює. Для цього існують брудні гроші й цинічні політтехнологи — але, як показує досвід, і їх бракує, аби приховати правду. "Нема нічого таємного, яке не стало б явним". 

Звісно, ніхто не збирається в усьому звинувачувати тільки політиків. Є й дипломати, які вважають цинізм професійною чеснотою. Проте тенденції змінилися, і я радий, що настав час, коли в стосунках дипломатів і політичного класу нарешті з'явилася взаємна повага. У друге сторіччя української дипломатії ми вирушаємо з новим, позитивним настроєм. 

Дипломатія і (нова) геополітика

У безвідповідальних руках дипломатія перетворюється на інструмент війни. Як, наприклад, у сучасній Росії, де функції дипломатії часто зводяться до функції черевика, яким Хрущов свого часу стукав по оонівській трибуні. 

Мені шкода дивитися на російських колег, принаймні на тих, які знайомі мені зі старих часів як світлі голови (порядні чи ні — інше питання) і які змушені тепер відпрацьовувати порядок денний війни, ненависті та брехні. Важко забути, як минулого тижня на віденській конференції міністрів ОБСЄ досвідчений дипломат Сергій Лавров на запитання щодо можливого засудження дій Росії не знайшов нічого кращого, ніж зневажливо кинути: "Засуджуйте!". 

Я маю надію, що колись, ще за мого життя, "хрущовський черевик" усе ж таки перестане стукати — і російська дипломатія повернеться до своїх нормальних функцій: відчиняти двері для співробітництва, а не поширювати брехню та нехтувати чужим болем. 

Протистояння Росії із Заходом було вибором Росії, а не Заходу й тим більше не України. У Росії був шанс хоча б спробувати стати частиною Заходу, але вона обрала постімперський проект, який є самодеструктивним за своєю природою. 

Один з головних світових гравців, по суті, вирішив будувати свою політику на парадигмі протистояння, відкинувши саму можливість спільного процвітання Сходу і Заходу в умовах глобалізації. Путін поставив світ (а також і самого себе) перед дилемою "або—або". Або західний світ захищає свої цінності, не боячись конфронтації з Росією, або він уникає цієї конфронтації, погоджуючись, що диктатори в різних кінцях світу мають право на авторитарну владу та агресію. Іншими словами: або ми проявляємо силу (і не тільки військову) і лишаємося у XXI столітті, або ж дозволяємо Росії поділити світ на зони впливу й повернути історію до реалій XX, якщо не XIX століття. 

Популярна ідея "вести з Росією рівноправний діалог", яка, на жаль, є комфортною для багатьох на Заході, може привести його до прикрих розчарувань. Росія не може бути рівною Заходові, оскільки наразі не хоче й не здатна грати за загальноприйнятими правилами. Вона бачить себе домінуючою силою, яка має право і на свою виключну зону впливу, і на боротьбу без правил у будь-якій точці світу. Наскільки швидко Захід усвідомить цю нову парадигму — велике питання. Коли це усвідомлення стане керівництвом до дії — питання ще більше

Водночас саме тепер хоча б частина західної спільноти стала нарешті розуміти, що Росія почала системну гру проти демократичних інститутів та інституцій, на яких західний світ власне й заснований, і що кінцева її мета — зруйнувати Захід і трансатлантичну цивілізацію як явище. 

Будучи неспроможною вести проти Заходу відкриту війну, Росія користується гібридними методами. Разом із тим проти України вона веде одночасно і воєнну, і гібридну агресію. І в цьому сенсі наша перемога й успіх українського проекту як демократичного європейського суспільства є фундаментальним тестом на здатність Заходу залишатися самим собою, бути вірним власним цінностям і надалі виступати рушійною силою сучасного світу. 

Зазначу, що, будуючи наш український проект, ми навряд чи можемо залишатися комфортними в усьому й для всіх. Однак ми готові послідовно обстоювати логіку й право нашого проекту, в тому числі й у діалозі з нашими західними сусідами. 

У тому, що Захід тільки починає усвідомлювати, ми вже переконалися на власному гіркому досвіді. Понад те, ми вже перегрупувалися й адаптувалися до нових реалій. Наш наступний виклик — самим створювати нові реалії. Це завдання мають вирішувати в тому числі й дипломати. Бути готовими і надалі працювати в умовах жорсткого протистояння — така необхідність стоїть перед нашою дипломатією і зовнішньою політикою. У цьому — ідея і драйв перетворень та реформ, які відбуваються і будуть відбуватися в системі МЗС України. 

Дипломатія і слов

"Зробіть так, щоб Францію любили" — за легендою, ці слова Талейран часто казав послам, відряджаючи їх за кордон. У цьому, у примноженні позитиву, у побудові мостів і засипанні прірв бачу базову заповідь дипломатичного фаху. Але очевидно, що ця заповідь не єдина і що від неї періодично доводиться відступати, кажучи партнерам і світові неприємні речі. 

Цілі, мотиви, прагнення України мають бути зрозумілими для світу. Але маємо домагатися не тільки розуміння, а й позитивного сприйняття України. Так, ми пливемо проти течії. У часи євроскепсису ми боремося за Європу. У часи цинізму, замаскованого під прагматизм, ми прив'язуємо своє зовнішньополітичне мислення до європейських принципів та ідеалів. У часи, коли дехто хоче, щоб ми здалися, ми не здаємося. 

Ми продовжуємо ґенезу Єдиної Європи, над якою працювали і про яку мріяли інші європейці. Тієї самої Єдиної Європи, яка має більше сили й витривалості, ніж багато хто сподівається. Деякі з європейських країн уже не здатні або ж не хочуть боротися за Європу так, як вони це робили раніше. Однак ми йдемо до успіху європейським шляхом, на якому перед нами досягли успіху інші. Ця проста, на перший погляд, ідея насправді лежить в основі нашої сили. 

Головне, аби ми справді йшли. Головне, аби в наших очах була щирість. Головне, аби наші слова збігалися з нашими діями. Наше слово повинно щось значити. Катастрофа для дипломатії — це коли слово стає пустим. Як це трапилося, наприклад, 2013 року, коли після десятиліть рішучої європейської риторики тодішнє керівництво держави так і не спромоглося на одну рішучу європейську дію — не підписало асоціації. 

Отже, завдання української дипломатії нині є ширшим, ніж у талейранівській максимі. Нам треба, щоб Україну підтримували — дієво, а не тільки на словах і в заявах. А також — упізнавали в обличчя. З цієї причини, до речі, значну частку дипломатичних бюджетів віднині становитимуть системні іміджеві проекти. Уже цього року наші посольства нарешті отримали фонди на проведення власних культурних, просвітницьких, інформаційно-роз'яснювальних проектів. Наступного року можливостей буде ще більше. Як і повноважень та відповідальності. Для цього запускається проект "Український інститут" — спочатку в п'яти ключових для нас столицях, а потім, сподіваюся, й ширше. 

Дипломатія і війна

Війна з Росією змінила все. Інші завдання. Інші виклики. Війна — це за визначенням боротьба за виживання і відповідальність перед тими, хто жертвує й ризикує всім. Немає відповідальності вищої, ніж ця. 

Але в нас не просто війна, а, як я вже казав, суміш класичної агресії та гібридної війни. Себто війна особливо підступна й підла. Війна, яку дехто намагається не називати війною. Війна, яку дехто волів би сховати за евфемізмами — "громадянський конфлікт", "зіткнення", "зона нестабільності"… Це війна не лише проти українців і України, а й проти самої ідеї свободи. Це битва цивілізацій, в якій ми неочікувано опинилися на передньому краї. 

Заснований на запереченні свободи світ рабства кинув виклик світові, для якого свобода є невід'ємним правом кожної людини. Світ рабства (зухвалий і впевнений у собі, не зв'язаний жодними правилами і необхідністю пояснювати чи обґрунтовувати свої дії) готувався до цієї війни давно, тимчасом як світ свободи досі не може збагнути у повній мірі масштаб проблеми, з якою йому довелося зіткнутися. 

Багато хто вірить, що проблема "розсмокчеться" або ж що її можна "заговорити". Дехто навіть морально готовий до нового поділу світу як компромісного варіанта. Не усвідомлюючи при цьому, що допоки під "компромісом" мається на увазі втрата Україною своєї землі або свободи, ніякого компромісу не буде. 

Функція української дипломатії в умовах війни — не в тому, щоб заговорювати проблему, а в тому, щоб формулювати її максимально чітко: ось проблема, а ось її вирішення. Іншими словами, більш конкретно: ось — російська агресія, ось — єдність світу свободи, яка її може зупинити, а ось те, що цей світ може і повинен зробити. Гібридна війна — це в тому числі й війна ідей, а війна ідей — це в тому числі й війна слів і смислів. Правильно підібране, переконливе слово важить нині як ніколи багато. Знайти його — це теж талант дипломата, професійна функція, нагальніша, ніж будь-коли раніше. 

Війна поставила на порядок денний докорінну зміну і стилю, і змісту дипломатичної роботи. Поки триває агресія, місія української дипломатії — бути другим фронтом, дипломата — бути побратимом для українського солдата, працювати для перемоги. У той час як солдат боронить територію України — дипломат боронить її добре ім'я і забезпечує їй підтримку. Так має бути. Це — не гасло, це — голос людської совісті, елементарного національного самозбереження.

Дипломатія і реформи

Україна прийняла на себе удар, пішла на небачену в новітній європейській історії жертву. Заради чого? Все просто: Україна прагне зламати негативну рутину своєї історії і стати кращою нацією. Для себе, для своїх дітей, для світу. 

Відповідь на питання, чому громадяни країни, якій дано так багато, століття за століттям живуть у бідності, слід шукати в історичному контексті. Зокрема в історії українських суперечок, які систематично переростали у "війну его", в український розбрат. Нам потрібні не просто термінові реформи, а зміни самих себе. Ми це вже почали, тепер мусимо довести справу до кінця.

Ейнштейн казав, що типове безумство — це робити одне й те саме, очікуючи іншого результату. Наша війна за незалежність (а саме це відбувається сьогодні) — це спроба припинити робити одне й те саме, перестати ходити зачарованим колом нашої історії, зламати рутину нашого розбрату та рішень, які ми десятиріччя за десятиріччям, століття за століттям ухвалюємо на межі Сходу і Заходу. Це — цивілізаційний вибір на користь того набору цінностей, який зрозумілий і випробуваний і який по праву можна вважати рецептом успіху. 

Мету можна сформулювати й простіше — успішна європейська трансформація. Війна — не виправдання, щоб зволікати зі змінами, війна — це час, коли мусимо проводити їх негайно. 

Для дипломатії ця вимога така ж нагальна, як і для інших сфер української держслужби. У цьому — суть нового закону про дипломатичну службу, який має бути ухвалений найближчим часом. Залучити в дипломатію достойних, дати дипломатам змогу ефективно працювати, мати можливість спитати з тих, хто працює неефективно. А ще — це спроба синхронізувати українську дипломатію з дипломатіями європейськими. Сподіваюся, з ініціативи президента та за політичного консенсусу в парламенті новий дипломатичний закон незабаром стане новою дипломатичною реальністю.

Сучасна дипломатія працює не просто в інших умовах, ніж сто, п'ятдесят чи навіть десять років тому. Ми не тільки мусимо швидко орієнтуватися й робити правильні кроки в політично більш небезпечному, підступному й непередбачуваному світі. Ми маємо бути готові до зміни парадигм одразу за багатьма різними напрямами, передусім у технологіях, комунікації, енергетиці, науці і культурі. Дипломатія повинна проникати й регулювати відносини в нових для себе сферах, таких як кліматичне середовище й кібернетичний простір. 

Отже, сьогоднішній, а тим паче завтрашній дипломат — це, по суті, нова професія, яка суміщає в собі десятки інших. Сучасний дипломат — це і аналітик, і політик, і іміджмейкер, і перекладач, і блогер. Можливо, дипломат є останнім у нинішньому світі універсалом. 

Навчатися все життя — це не ідеалістичне побажання, а функціональний обов'язок кожного, хто належить до цієї благородної професії. Я сам нагадую собі про це, відкриваючи підручник нової для мене, але такої чудової іспанської мови. У цьому, в постійному русі — принада і складність дипломатичного життя. Точніше — дипломатичних життів, адже кожна нова країна і кожна нова посада — це новий початок. Зупинився — відкотився назад. Перестав розвиватися — перестав бути дипломатом. 

Дипломатія і світ

Отже, бачу дипломатію не лише як фах, а й як почесне покликання і шанс. 

Якщо дипломат справжній, то він добре це відчуває: покликання представляти свій народ — і шанс залишити свій слід в історії. Не прославитися і не назбирати "вподобайок". Прожити життя не на арені, а скоріше за лаштунками. Але хоч трохи змінити речі на краще. За умови доброї політичної волі дипломатія дає шанс на кращий, більш прогнозований та мирний і менш абсурдний світ. З цього погляду якість дипломатії — це точно якість держави. Над цим маємо працювати! 

Щиро вітаю всіх колег зі столітнім ювілеєм нашої дипломатичної служби й бажаю щастя та нових успіхів у служінні Україні!